Управління освіти Луцької міської ради

Комунальний заклад «Луцька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №13

Луцької міської ради»

Всеукраїнська експедиція

Учнівської молоді

«Моя Батьківщина – Україна»

Напрямок:

«З попелу забуття»

Герої не вмирають

Роботу виконали: учні 9 – А класу комунального закладу «Луцька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №13Луцької міської ради»

Склад пошукового загону:

1. Нагурна Софія
2. Лаушкіна Катерина
3. Велічко Лілія

Керівник: Вакулка Валентина Іванівна – вчитель історії,

ЗМІСТ

Вступ

1. Опис бойового шляху Сологуба Михайла Петровича та доля його сім’ї

Висновок

Використана література

Додатки

Вступ

Війна 1941- 1944 років стала для українців великим випробуванням. Вона зруйнувала не лише міста і села, але й душі, сім’ї українців, розкидала їх по різні боки барикад. На українську землю навалився террор, репресії, масові вбивства. Україна перетворилася на найважливіший театр воєнних дій. Війна на території України тривала 3 роки і 4 місяці. За роки війни Україна втратила 11 мільйонів людей. Майже кожен другий українець був призваний до лав армії. Ціна перемоги була занадто великою.

На сьогоднішній день ми знаємо значний відсоток тих славнозвісних захисників Вітчизни, хто пройшов вогонь і пекло війни. Але з кожним роком на Парад Перемоги їх приходить все менше і менше. Слід тієї кривавої війни назавжди закарбувався у їхній пам’яті, про що свідчать детальні розповіді про пережите, оповиті тугою за рідною домівкою і сумом про обпалену війною молодість. Усе, про що вони тоді мріяли, – якнайшвидше закінчити війну, знайти своє кохання і створити власну родину, народити дітей. Вони мріяли про мирне небо над головою, життя, в якому немає виття «катюш» і сирен, гуркоту танків і гармат. Однак не всім усміхнулася доля. Багато хто з них поліг на полі бою, потонув у непрохідних болотах або загинув у шпиталях від несумісних з життям поранень. Тому найголовнішим нашим обов’язком перед тими, хто ще залишився в живих, є увіковічення їхнього славного подвигу, скоєного заради миру.

Тих, хто повернувся з війни, видають очі. Побаченого ними вистачить на кілька життів. Кожна їхня історія – це межа між життям і смертю, любов’ю та ненавистю, подвигом і гріхом. Ця війна назавжди залишиться в нашій пам’яті. В вир війни були втягнуті всі регіони, області, райони, міста і села України. Ось чому наші знання про війну будуть не повними, якщо ми не будемо знати конкретних героїв війни. Тому метою нашої роботи було дослідження долі одного з учасників війни, а саме – Сологуба Михайла Петровича.

Згадує дочка Сологуба Михайла – Миронюк Раїса

Війна... Це горе, сльози. Вона постукала в двері кожної хати, принесла біду, зачепила долі багатьох сімей. Із кожної сім'ї йшли на фронт батьки, діти, чоловіки, брати, сестри… Тисячі людей переживали ці муки, але вони вистояли і перемогли. Є ще живі ті люди, які у важких боях захищали нашу Батьківщину. Війна в їх пам'яті постає самими страшними спогадами.

Скільки бід приносить війна: багато помирають, захищаючи честь і гідність своєї Батьківщини, а багато стають інвалідами на все життя.

Війну я бачила в кіно, читала про неї в книгах. Але самими яскравими і правдивими в моїй пам'яті на все життя стали розповіді мого батька. Велика Вітчизняна війна залишила непоправний слід в історії нашої сім'ї. На війні загинув мій дідусь Сологуб Петро Васильович, а його дочка була поранена і стала на все життя інвалідом.

Мій батько Сологуб Михайло Петрович народився в Київській області Богуславському районі селі Дмитренки. Там же закінчив школу. Після школи вступив до Челябінського вищого військового училища зв'язку. В 1942 році, будучи ще курсантом, був направлений на фронт. З 1944 року воював на Білоруському і Українському фронтах. Приймав участь у визволенні Угорщини, Австрії,Чехії. Війну закінчив у Берліні.

Про його бойовий шлях говорять нагороди: орден Вітчизняної війни, орден Червоної зірки, медаль «За бойові заслуги», медаль «За отвагу», медаль «За взятие Кенигсберга», медаль «За взятие Вены», медаль «За победу над Германией», медаль «За взятие Будапешта», ювілейні нагороди.

Батько розповідав, що найстрашнішим для нього був бій за взяття Будапешту. Це був останній німецький оплот, у якому були задіяні частини есесівців. Бій був жахливим. Важко передати усе словами. Снаряди, катюші, літаки. Кругом свистіло, гриміло, земля тремтіла. Та ще батькові в той час повідомили страшну звістку: в Румунії загинув його батько (мій дідусь), який і залишився лежати там в Братській могилі. Але все ж таки Будапешт було взято. Потім наступали на Чехословаччину. Історичний день 9 Травня застав мого батька в Берліні. Командування частини оголосило, що фашистська Німеччина капітулювала. Радості не було меж – розповідав батько. Відчуття ті були важкі і радісні. Очі побратимів сяяли від радості, їх застилали сльози щастя. Кожному в ту мить згадалися побратими, котрі полягли на довгих дорогах війни.

Два рідні брати мого батька також закінчили військові училища. Старший брат Сологуб Сергій Петрович також закінчив війну в Берліні. Батько розповідав, що вони воювали в одних місцях, а одного разу навіть зустрілись. А меншому брату було три роки, коли почалася війна. Та він через багато років пішов шляхом старших братів і став військовим.

Після закінчення війни батько продовжив навчання у віськовому училищі і успішно його закінчив. Декілька років ще служив в армії. Мав звання капітана.

Війна закінчилась. Але страшна розруха була в країні. Потрібно було її відбудовувати.

За станом здоров'я в 1949 році він перейшов на цивільну роботу і працював у відділах зв'язку.

В 1950 році батька направили на роботу у Волинську область. Тут він і зустрів мою маму. Мама працювала бухгалтером, була секретарем комсомольської організації. Так і стала Волинь для батька рідною.Тут він створив сім'ю, тут народилися ми – його діти (я і мій брат).

Батька часто запрошували на зустрічі в школи, бібліотеки, де він розповідав про події Великої Вітчизняної війни. Завдяки цим розповідям діти могли яскравіше уявити військову атмосферу того періоду.

Самим радісним святом у батька був День Перемоги. Та й, здається, що це свято із відчутним присмаком тривоги та суму, не залишає байдужим кожного. І якою б не була доля тієї перемоги, ми не можемо і не маємо правазаперечити мужність, відвагу і героїзм тих людей, що стояли на обороні своєї держави, своїх сімей і нашого майбутнього.

За багаторічну добросовісну роботу батько нагороджений медаллю «Ветеран праці».

2 грудня 1986 року батька не стало. Так запам'яталась мені похоронна процесія! Учні школи на червоних подушечках несли ордена і медалі – заслуги перед Батьківщиною.

Ми всі повинні гордитися нашими предками, які врятували світ від фашистського іга. Ми повинні пам'ятати, якою ціною дісталась перемога.

З тих довгих років збереглися нагороди і фотографії мого батька. Мої внуки ніколи не бачили свого прадідуся, так як народилися після його смерті. Але ми бережемо пам'ять про нього, передаємо з покоління в покоління.Ми гордимося нашим батьком, дідусем і прадідусем!

Висновки

Минуло 70 років після закінчення війни. Незважаючи на всі негаразди і небачені раніше жертви, участь українців в Другій світовій війні сприяла національній консолідації, згуртуванню, як європейської нації. Відчуття причетності до перемоги зміцнювало самоповагу, сприяло загальнонаціональному піднесенню. Українці щиро вірили, що після війни буде житии легше і краще. Люди стали почуватися вільніше, впевненіше. Багато простих людей щиро вірили, що справді воювали за свою націю. Але всі сподівання на демократизацію були марними. На кінець 1945 року в Україну повернулися полонені, остарбайтери, які підлягали багатьом принизливим перевіркам. Майже всі вони були звинувачені в державній зраді і вислані в табори. Нічого не змінилося після закінчення війни. Відбудова, як і війна знову лягла на плечі простого народу. Але війна не зламала українців, зникав страх перед режимом, відроджувались почуття національної самосвідомості. Жителі різних регіонів України почали інтенсивніше спілкуватися, формувалося уявлення про спільну історичну долю.

Здавалося, що мир буде вічно. В 1991 році українці отримали незалежність без будь-яких воєнних конфліктів. В 2014 році в Україні по суті не було армії, тому що ніхто не вірив, що наші сусіди зможуть воювати. Але доля розпорядилася інакше. Нащадки тих солдатів, що спільно воювали проти фашистів, сьогодні воюють один з одним. На захист своєї країни стали юні, молоді, мужні, завзяті, незламні та готові власними життями боронити наш мир і спокій. Ця кривава війна назавжди залишиться в нашій пам’яті. Вона залишить свій відбиток не лише на сторінках підручників історії, а й в душах та серцях всіх українців. Учні нашого классу вже зібрали матеріал про героїв-волинян в українсько-російській війні 2014-2015 р.р.

Список використаної літератури

1. Бойко О. Історія України. – К., 1999.

2. Мельтюхов М.И. Упущенный шанс Сталина. Советский союз и борьба за Европу: 1939 – 1941. – М. 2000.

3. Муковський І. Т., Лисенко О. Є. Звитяга і жертовність: Українці на фронтах другої світової війни / За ред. В. Д. Конашевича.— К.: Пошуково-вид. агенство «Книга Пам'яті України», 1996.

4. Друга світова війна і доля народів України: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції.— К.: Сфера, 2005.

Додаток 1

Сологуб Михайло Петрович після закінчення Челябінського вищого військового училища зв'язку (1946р.)

Додаток 2

1945р. З побратимом

Додаток 3

На дозвіллі 1945 рік

Додаток 4

Орденська книжка

Додаток 5

Бойові нагороди

Ювілейні нагороди

Додаток 6

Сологуб Михайло з сестрою 1946 рік

Додаток 7

Сологуб Михайло з однополчанином 1946 рік

Додаток 8

Михайло Сологуб 1947р.

Додаток 9

Сологуб Михайло з родиною. 1948 р.

Додаток 10

1947 р. Сологуб Михайло з родиною в рідному селі Дмитренки, Київська область

Додаток 11

Дружина Сологуба Михайла – Віра (перша, зліва)

Додаток 12

Зустріч ветеранів 1983 р.