Комунальний заклад

«Луцька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №13

Луцької міської ради»

Пошуково-дослідницька робота

«А ми тую славу збережемо»

Виконана: ученицею 10 класу Шепелюк Н.

Керівник: Вакулка Валентина Іванівна, вчитель історії, 0669615007

43016, м. Луцьк, вул Чернишевського, 29

Дру́га світова́ війна́ — наймасштабніша світова війна в історії людства. Почалася 1 вересня 1939 і тривала до 2 вересня 1945, коли на борту лінкора «Міссурі» підписано капітуляцію Японії перед союзними державами. Друга світова війна значно вплинула на долю людства. В ній брала участь 61 країна (80 % населення Землі). Воєнні дії відбувалися на територіях 40 країн. До збройних сил було мобілізовано 110 млн осіб у всьому світі. Загальні людські втрати досягли 50-55 млн осіб, з них загинуло на фронтах 27 млн.

Датою початку війни прийнято вважати 1 вересня 1939 року, коли Німеччина розпочала окупацію Польщі, до якої 17 вересня долучився Радянський Союз. Велика Британія та Франція оголосили війну Німеччині через два дні, що дозволяє вважати початком світової війни саме цю дату. Інші дати, що розглядаються деякими авторами як дати початку війни: початок японської інтервенції в Манчжурію 13 вересня 1931 та початок другої японсько-китайської війни 7 липня 1937 року.

Людські втрати України

За офіційною статистикою СРСР представництво всіх національностей у складі Червоної армії відповідало їх процентному співвідношенню за даними передвоєнного перепису населення СРСР.

Загальні втрати українських цивільних осіб під час нацистської окупації оцінюються близько 7 мільйонів осіб, з яких близько мільйона вбитих айнзатцкомандами. Багато мирних жителів стали жертвами жорстокого поводження, примусової праці чи помсти у зв'язку з нападом партизан на німців. Серед одинадцяти мільйонів червоноармійців, близько чверті були етнічні українці.

Крім того, в Україні проводяться одні з найбільш активних бойових дій під час війни — від Київського оточення, де німці захопили більше 660 тисяч радянських солдатів і оборони Одеси до перетину Дніпра радянськими військами.

До цього часу Друга світова як історична подія продовжує відігравати суттєву роль у житті української спільноти, залишається актуальною темою дискусій, зокрема щодо місця і ролі українців у боротьбі з нацистською Німеччиною.

З перших днів нападу Німеччини на СРСР територія України перетворилася на місце гігантського двобою між радянськими та німецькими військами. Червона армія зазнавала жахливих поразок, втрачала бойову техніку та особовий склад, мільйони воїнів-українців потрапили у полон, загинули, зникли безвісти.

Саме з території України почало надходити поповнення до поріділих частин Червоної армії. На думку дослідника історії Другої світової Івана Муковського, протягом перших місяців війни з 16 областей України (за неповними даними) військкоматами було мобілізовано близько 2,516 млн осіб. На боротьбу з ворогом стали 1,3 млн бійців народного ополчення з лівобережних та південних областей нашої країни. А всього в 1941 р. до Червоної армії та Військово-морського флоту було направлено близько 3,185 млн громадян УРСР. Поповнюючи здебільшого з'єднання Південного й Південно-Західного фронтів, мешканці України склали основу 37, 38, 40-ї армій, 13 та 17-ї стрілецьких бригад. Завдяки мобілізаційним акціям питома вага громадян України у частинах, що воювали на південно-західному напрямі, сягнула 50%. Це значно перевищувало відсоток вихідців з України в цілому по діючій армії.

Однак після трагічних поразок на фронтах 1941-1942 рр., захоплення в полон мільйонів радянських воїнів і повної окупації України, коли кількість українців у Червоній армії значно зменшилася і на початок 1943 р. становила 11-12% - другу за чисельністю після росіян національну групу, серед бездарного радянського військового керівництва почали поширюватися думки про народи-зрадники, які опинилися під німецькою окупацією, за що вони мали суворо відповісти.

Помста сталінської влади не примусила себе чекати - з початком визволення України від німецьких загарбників українське населення знову стало джерелом поповнення Червоної армії. У жовтні 1943 р. радянське командування видало спеціальну директиву «Про порядок призову військовозобов'язаних на звільнених від німецької окупації територіях», в якій вказувалося на необхідність ширше використовувати таке джерело поповнення військ, як мобілізація військовозобов'язаних із визволених районів. Армія практично одержувала карт-бланш на «використання» людських ресурсів.

Жителів України мобілізовували до складу всіх чотирьох українських фронтів, і цей процес тривав до кінця 1944 р. Так, як зазначає кандидат історичних наук Владислав Гриневич, улітку 1943 р. в Сталінській (нині Донецька) області передовими частинами було призвано і мобілізовано 12 860 осіб, у Сумській - 24 031 особу. У визволених від німців районах налагоджували свою роботу й військкомати. Така система діяла як здвоєне лезо бритви - хто уникав мобілізації армією, того мобілізували військкомати.

Залучення діючої армії до процесу мобілізації давало можливість прискорити 1943 р. тільки з районів Донбасу до з'єднань Південного фронту влилося 120 тис. осіб. Війська 2-го Українського фронту за період із 1 по 23 січня і в березні-квітні 1944 р. отримали поповнення - 330 тис. осіб із колишніх окупованих територій. На кінець березня 1944 р. по Рівненській, Волинській та Тернопільській областях усього було мобілізовано 75 709 осіб, і кількість мобілізованих щоденно збільшувалася до 3000.

Загалом у другій половині 1944 р. у загальновійськових арміях 1-го Українського фронту мешканці України становили від 60 до 70%, а в окремих арміях 2-го і 3-го Українських фронтів - перевищували 50%. Як зазначають дослідники, впродовж 1943-1945 рр. червоноармійцями стали близько 4,5 млн наших земляків.

Крім Червоної Армії, на боротьбу з загарбниками піднялися воїни УПА, партизани і підпільники.

Ріст УПА йде швидким темпом. Звістка про українських повстанців-самостійників розходиться серед народу, і з усіх сторін України поспішають добровольці, часто пішки, щоб вступити в ряди УПА, їдуть тепер на Полісся, як колись їх предки йшли на Січ. Цей народний виступ можна порівняти з Хмельниччиною. Українській повстанський рух розгортається по всій українській землі. Найбільший тягар визвольної війни падав на українського селянина. Українське, селянство, та сільська інтелігенція несуть головний тягар боротьби. Уночі навколо сіл і хуторів було розставлено селянські засади, які попереджали б про небезпеку.

Учні нашої школи збирають матеріал про учасників УПА, які живуть в мікрорайоні школи. Це буде наш невеликий внесок у вивчення історії УПА, повернення забутих імен.

Я досліджувала історію свого роду Повідзьонів, зокрема свого діда Євгена Івановича Повідзьона.

Ми хочемо відновити історичну справедливість, показати, що серед нас жили люди, які боролися за свободу України. Віддати їм належну шану і повагу. В цьому нам допомогли Повідзьон Євген Іванович, а також Антонов Панас Павлович, які проживали в мікрорайоні школи.

Повідзьон Євген Іванович – народився в 1925 році с. Старостав Горохівського району Волинської області. В травні 1944 року пішов до Червоної Армії, брав участь у бойових діях на території Польщі, був поранений під Краковом. Учасник Великої Вітчизняної війни, інвалід ІІ групи, нагороджений медаллю «За перемогу над Німеччиною» орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, ветеран війни, мав поранення, був зв’язковим УПА.

Трагічною була доля членів його сім’ї. Старший брат Ілларіон, 1924 року народження, навчався в Горохівській гімназії, був свідомим українцем, тому і 1943 року вступив в УПА. Яку посаду займав невідомо, але виконував всі доручення, завдання, які йому доручали. За нього радянська служба безпеки обіцяла велику грошову винагороду. Мав псевдонім «Байда».

Брав участь в боях під Загровим Локачинського району, де отримав поранення в ногу. На членів УПА були постійні облави, які робив особливий відділ комітету безпеки. В будинку Повідзьонів часто робили засідки, викликали членів сім’ї на допити. Крім Ілларіона в сім’ї було ще троє дітей: сестра Євгенія, брати Володимир і Євген.

Брат Володимир служив в Червоній Армії з 1944 року, брав участь в бойових діях, мав важкі поранення, і помер від ран в 1955 році.

Євген Іванович теж воював на фронті, в 1945 році повернувся додому. Саме в цей час на Волині відбувалися криваві події. Старший брат Ілларіон продовжував службу в УПА. В 1946 році засудили їхнього батька Івана Григоворича, як куркуля на 10 років ув’язнення.

Повідзьон І. Г., 1886 року народження був репресований. Народився Іван Григорович в с. Старостав Горохівського району Волинської області в сім’ї селянина. Був війтом гміни, вступив в члени КПЗУ. Але потім  вийшов з компартії, бо знав, що роблять комуністи в СРСР. Його син Ілларіон був членом  УПА, а сини Євгеній  та Володимир – в Червоній Армії. Після звільнення Волині почалось переслідування Івана Григоровича. Спочатку переслідували за сина Ілларіона, потім за те, що був війтом гміни, що вийшов з лав КПЗУ. Одного разу до них в хату зайшла група людей в формі УПА. Почали вимагати  вечері. Іван Григорович дав їм їсти. А на другий ранок його було заарештовано за допомогу бандерівцям. Це була провокація з бору органів МКВС, тому що декого він впізнав. Заарештували Івана Григоровича 29 листопада 1945 року і відправили в Луцьк, а потім до Львова. Засуджений в березні 1946 року за ст. 20-54-1а. КК УРСР на 10 років ВТТ, з обмеженням в правах на 5 років та конфіскацією майна. Був в ув’язнені 9 років 10 місяців 18 днів. Покарання відбував в Казахстані.

Повернувся додому в 1955 році без обох ніг, які одморозив, і через два роки помер. Похований в Горохівському районі. Реабілітований 1996 року Волинською прокуратурою. Мати залишилась сама. А переслідування вояків УПА продовжувалося. В с. Цегів Горохівського району, на хуторі в будинку Семенюка була засідка.

Ілларіон Іванонович прийшов з Григорієм Трачуком. Коли вони зрозуміли, що потрапили в засідку, то Ілларіон наказав Григорію відходити, а сам залишився його прикривати. Він отримав поранення і щоб не здатися більшовикам, застрелився.

Його тіло привезли в село, викликали матір, щоб упізнала свого син. Але матір сказала, що це не її син. Якби матір визнала, що це її син, то напевно її теж заарештували б і вислали в Сибір.

Потім, коли обидва сини повернулися з фронту, матір залишили в спокої. Євген Іванович після повернення з фронту виконував роль зв’язкового УПА. Він розносив повідомлення в будинки, залишав в тайниках. Жодного разу служба безпеки його не запідозрила. Сам Євген Іванович пояснює це тим, що комуністи не могли повірити, що УПА наважаться довіряти йому такі справи, і він був поза підозрою.

У 1958 році повертається із заслання їх батько. Повернувся без обох ніг, інвалідом І групи і помер у 1958 році. Лише недавно сім’я отримала довідку про його реабілітацію.

Життя залишалося важким, скрізь і в селі його прозивали «бандерівець» і в 1969 року він з дружиною переїжджає в Луцьк, де оселяється на Кічкарівці. В сімейному архіві відсутні фотографії, тому що зберігати їх було небезпечно. З сльозами на очах згадує свій життєвий шлях Євген Іванович. Не знає він де могила його старшого брата, не може прийти до нього, щоб віддати останню шану.

Також членом УПА з 1942 року під псевдонімом «Лиска», був Антонов Панас Павлович, що народився в селі Лаврів Луцького району.

Загін вів бойові дії проти німців. Бійці загону знаходились в лісі, на зиму робили землянки. Очолював загін Коваль, який був родом з Галичини. В 1942 році в селі Лаврів відбулася битва з німцями. В селі стояв німецький гарнізон, який нараховував 500 чоловік. Загоном були спалені німецькі машини, взято в полон чотирьох ворогів, які виявилися чехами і вояки їх відпустили. Бійці захопили багато трофеїв: кулемети, гвинтівки, гармати.

Загін робив напади і на німецькі частини, які стояли в сусідніх селах. Так, в селі Угринів Сенкевичівського району відбувся бій з німцями,під час якого загинули майже всі молоді хлопці з Лаврова. Зараз живе лише один учасник боїв того загону – Зарембюк, а Панаса Павловича Антонова нині вже немає.

Записавши спогади цих людей, ми зробили висновок, що наша історія містить багато маловідомих, цікавих, трагічних сторінок, які ми не повинні забувати. На нашу думку, історія країни починається з історії краю,міста та села, історії людей які живуть поруч нас.

Ми вважаємо, що цей матеріал можна використовувати та вивчати на уроках історії, на заняттях факультативу « Історія рідного краю»

Цю пошукову роботу ми будемо продовжувати й далі – відшуковувати тих людей, що не кричать про свої подвиги, про яких ніхто не знає. Це наш громадянський обов’язок нагадати всім про цих людей.